Жадівський ЗСО І-ІІІ ступенів імені Т. Г. Шевченка

 Вітаю Вас  Гость | Группа "Гости"

Наша адреса:
Чернігівська обл.
Новгород-Сіверський р-н.
с. Жадове вул. Центральна, 28
Жадівський ЗСО І-ІІІ ступенів
імені Т. Г. Шевченка
телефон: 2-34-86
Ел. пошта:
Жадівський ЗСО І-ІІІ ступенів імені Т.Г.Шевченка
До 75 річниці Перемоги
 До 75 річниці Перемоги
Дистанційне навчання
 Дистанційне навчання
Меню сайту
Знайти на сайтi
Профiль
Четвер
28.03.2024
22:14

                         
               
               
     
Статистика

Всього користувачів: 2516

Нових за місяць: 0

Нових за тиждень: 0

Нових вчора: 0

Нових сьогодні: 0


Статистика материалов:

Новин: 320
Фотографій: 4499
Коментарів: 20

Зараз на сайті: 1
Невідомих: 1
Користувачів сайту: 0


Міні-Чат
Погода
Свята України
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Сайти ЗЗСО району
Банер
 
Банер
 
Банер
 
Банер
 
Банер
 
Банер
 
Банер
 
Банер
 
Банер
 
Банер
 
Банер
 
Банер
 

Головна » 2009 » Грудень » 17 » Збірка творів Наших учнів
03:17
Збірка творів Наших учнів

       Не Лондон і не Париж, не Москва й не Київ... А при згадці серце б’ється швидше й швидше. Чому? Чи від радості, чи, може, від суму? Я й сама не збагну його шаленого биття, його плачу...
       Моє рідне село Жадове – це мальовничий куточок на півночі України, який нікого не залишає байдужим, щедро дарує радість і позитивний заряд енергії. Немов загони військ, з усіх боків оточують Жадове ліси, вулиці села купаються у вербах і тополях. І спливають у пам’яті Шевченкові рядки: 

Село на нашій Україні –
Неначе писанка село...

       Легко дихається, коли в’їжджаєш у цей затишний край. А зовсім недалеко ж вибухнула Чорнобильська АЕС...
       Знову про сумне. Годі! Думаймо про радісне та приємне.
       В уяві спливають казкові краєвиди. Як і раніше, співають у парку солов’ї, вистукують дятли, зозуля кує чиїсь роки. Просто, буденно, але любо й весело.
       А наші світанки... Той, хто не бачив їх, позбавлений неабиякого задоволення: перші промені лагідно торкаються крапельок роси, а вона, немов від щастя при зустрічі з сонцем, виблискує самоцвітами. Ні, скільки б я не говорила про схід сонця, не зможу передати ту чарівну, казкову картину, яка вимальовується кожного ранку...
       Гарний по-своєму й вечір, що тихесенько спадає на землю. Захоплює подих, коли червоне колесо сідає в темнесенький гай, мабуть, воно втомилося й хоче відпочити. Останню мелодію дарує землі коник-стрибунець і, сховавши свою скрипку, лягає спати, бажаючи всім доброї ночі. З полів вертає натомлений люд. Мало хто помічає цю казку, але кожен розуміє, чому радіє серце...

     Ось проплакав своє „кру-кру-кру" журавлиний ключ. Саме проплакав, бо не кожен зможе легко розлучитися з рідним краєм. Сумними очима дивимося вслід птахам, наче прощаємося з ними.

– Не сумуйте, ми повернемося! – ніби заспокоюють вони.
– Ой лелеченьки, та чи досить сили, щоб дістатися до теплого краю й повернутися в свої гнізда? – з тривогою хочеться спитати, знаючи, що не один журавлик загине у далеких мандрах, згадуючи рідний край, своє гніздечко.
– Не хвилюйтеся, долетимо. Сама думка про дороге серцю місце допоможе нам, – чути у відповідь.
       Люди, як птахи, теж покидають рідне село. І якщо лелеки кожної весни курличуть вітальну пісню, повертаючись у свої гнізда, то люди часто залишають отчі пороги назавжди. Чому?..
       Кожного року випускники, не оглядаючись, летять до міста, не задумуючись над тим, що, може, потрібні саме тут, у рідному селі, і саме зараз. Дехто скаже, що роботи в селі немає, комфортних умов, що низький рівень життя. Так, з цим можна погодитись. Але хіба не ми – майбутнє? Хіба не ми повинні створювати такі умови? Чи не нас навчали зі шкільної парти, що за молоддю – розквіт не тільки села, а й України?
        Звертаюся до вас, ровесники! Задумаймося над тим, що можемо зробити для рідного села, який слід залишимо після себе нащадкам...
        Нарешті я збагнула: моє серце сміється від радості, а плаче від суму.


Синявська Світлана


     Мені ще зовсім мало. Лише тринадцять минуло. Та я вже встигла полюбити рідну землю, її чудові ліси і поля, рідну школу, і, безумовно, рідний дім, батьків, брата і близьких мені людей.
     Я пильно вдивляюсь у навколишню природу, не можу відірвати погляду, зачарована казковими краєвидами своєї малої батьківщини... Ось здалеку чути гуркіт комбайна... Вагомий урожай зібрали мої земляки, проте праця їхня не оцінена належно. Бачу, як важко на серці у хліборобів. У майбутньому (а я віру, що так і буде) хочу сподіватися, що найпочесніша праця має бути гідно пошанована.
     Чи вірю ж я у майбутнє нашої України? Вірю. У наш терпеливий, мужній і мудрий народ. Скільки горя він виніс, яких мук натерпівся, а вистояв, здобув незалежність, живе і, сподіваюсь, існуватиме вічно.
     Рідне моє село... Вірю, ти кращатимеш рік од року. Я бачу добре облаштовані будиночки моїх односельців, затишні, привітні, у розмаїтті квітів, верб, калини. А земляки мої, заклопотані й усміхнені, поспішають на роботу... На фермах нагодована, доглянута худоба. Упевнено заводить свій трактор механізатор. Сівба почалася... Наступний рік теж хочу бачити хлібним, урожайним... Мої односельці вірять у краще майбутнє свого народу, тому і примножують його щоденною кропіткою працею. Серед них і мій батько, який щоранку поспішає до молоковоза, а мама – до школи, маючи найгуманнішу професію у світі – Учитель.
       ... Ось і моя рідна до болю школа. Милують око доглянуті клумби, прибране шкільне подвір’я. У дитячих очах – радість, надія, сподівання на краще майбутнє. Світле, мирне без чвар і роздорів. Так хочеться у цю вірити. Кожен із нас, школярів, вірить у майбутнє рідної держави. А народ наш заслуговує цієї віри своєю історією, життям. Я вірю у рідну, вільну, незалежну державу, яка розбудовується, і хочу бачити її ще кращою. І примножую ці її здобутки своєю працею – сумлінним ставленням до навчання. Я хочу, щоб майбутнє стало значно кращим, ніж теперішнє складне наше життя. Саме ця віра дає мені наснагу, силу. Заради кращого прийдешнього варто жити і працювати...
      Хай смолоскип усе сильніш горить, щоб танула неосвіченість, як крижина. Хай кожного з нас у майбутнє благословить країна рідна наша – Україна. 

Чухмара Тетяна

null

      Як і кожного вечора, сиджу я за письмовим столом. Усе досить буденно й звично. Уроки вже зроблені, але вставати зі зручного крісла зовсім не хочеться. Переді мною вікно, і я бачу перші вечірні зірки, що заворожують чарівним мерехтінням. У моїй уяві постають далекі планети й галактики, які не відомі жодній людині. Разом із цим згадую дитячі казки про те, що зірки – це душі померлих, які спостерігають за нами. Таке я не раз чула в дитинстві від мами та бабусі, але й досі все пам’ятаю. Мимоволі повертаю голову до книжкової шафи, натрапляю поглядом на історичну розвідку «З голосу нашої Кліо». У давньогрецькій міфології це одна з дев`яти муз, покровителька героїчної пісні, згодом – історії. Цю книгу я не раз читала. Вона охоплює мало не всю історію України: від заснування Києва до часів гайдамацького руху, від «Велесової книги» до подвигів Олекси Довбуша. Приваблює обкладинка – відразу хочеться розгорнути книгу. Навмання відкривши, читаю: «Останній гетьман». Проглядаю сторінки, читаючи лише деякі абзаци. У моїй уяві постають гетьман Кирило Розумовський і цариця Катерина ІІ, яка в 1775 році видала указ про ліквідацію Запорозької Січі. Стає сумно й боляче за українців, що залишилися без єдиних захисників, які багато років оберігали їхню землю. Як відомо, козацька держава була першою на території України, вона мала власний прапор, а гетьман – символ влади – булаву. Козаки високо цінували дружбу, братерство, відвагу в бою, служили прикладом для інших, ними пишалися. Січ була опорою для українців. Що ж тепер? Не врятував гетьман козацьку державу, та полинула слава про могутніх воїнів у віки. Напише про це великий Кобзар:

Б’ють пороги; місяць сходить, 
Як і перше сходив…
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!

     Що тоді відчували люди? Як жили після страшної втрати? Складні питання, і, мабуть, ніхто не знає на них відповіді.
     Я вже не читаю, а тільки дивлюся на німі зорі, і в пам’яті відлунюють поетичні рядки: «Б’ють пороги; місяць сходить…»
     Якою ж тільки невблаганною буває доля! Козаки боролися за правду, але вона не була прихильною до них. Мабуть, треба згадати одвічну істину: все, що має початок, має й кінець. Тисяча запитань, але де шукати відповіді? Напевно, у своєму серці. Лише воно підказує нам чинити так, а не інакше. А може, ці прекрасні вечірні зорі знають? Та чи вони ж то? Очевидно, це душі хоробрих воїнів, які полягли в боротьбі за волю рідної землі. Їх, мабуть, нагородили вічністю, і тепер сіятимуть безсмертними зорями, стежачи за нами з синяви неба.
     Уві сні чи в казці я?.. Але тут голос матері повертає в реальність. Вона кличе вечеряти, а в голові вирують думки, тільки вже інші. Що ж це було зі мною? Невже під впливом прочитаного розігралася уява? Чи, може, дитячі казки – це зовсім не вигадки, а сотні козацьких душ дивляться на мене з Всесвіту, оцінюючи дії та вчинки? Найяскравіші зорі – то найхоробріші лицарі. Більшість із них були простими людьми, а якої нагороди удостоєні! Що ж потрібно зробити мені, щоб зайняти гідне місце поруч зі своїми предками? Я ще зовсім юна й маю час для того, аби зробити щось важливе та корисне для людей. Може, колись і я сіятиму прекрасною зорею, якою милуватимуться закохані, а маленькі діти посміхатимуться, дивлячись на мене з вікна.
      «Заради цього варто жити й творити», – летить із Всесвіту. 


Баклицька Катерина




І на оновленій землі
врага не буде, супостата,
а буде син і буде мати,
і будуть люди на землі.
Т.Г. Шевченко

      Я часто пригадую саме ці рядки поета. Чому?
      Є імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали частиною його життя. Таким для нас, українців, є ім’я Тараса Григоровича Шевченка. Воно відоме в усьому світі. Поезія вірного сина українського народу багато років викликає почуття гордості й захоплення, навчає народної мудрості. Він оспівав тяжку жіночу долю, по-особливому ніжно змалював образ матері й дитини. Може, тому, що поет залишився сиротою, адже „матір… ще молодую у могилу нужда та праця положила". Тарас Шевченко вірив у щасливе майбутнє матерів та дітей – і це стало реальністю…
Мама… Вимовляю рідне до болю слово, і переді мною постає образ єдиної, найріднішої, наймудрішої, найсвятішої людини. Де знайти ще такі слова, якими можна було б виразити безмежну любов до матері? Ластівко, журавко, пісне моя, нене люба, твої руки пахнуть запашним хлібом і чебрецем, стиглими грушами й вранішнім молоком. Твої карі очі випромінюють тепло й ласку, а малинові вуста шепочуть: „Доню моя, донечко…"
      А яка ти прекрасна серед квітів! Вони лагідно обнімають, а ти, матусю, трепетно гладиш їх по голівках. Яскраве сонечко голубить золотим сяйвом і ніжним теплом. І стає зрозуміло, що материнське тепло й ніжність – від любові до рідної природи.
      Моя пораднице! Звідки в тебе береться стільки приказок, прислів’їв, прикладів із життя? Ти завжди підтримаєш і зігрієш словом, допоможеш у скрутну хвилину. Твоя мова – ніби той кришталь, мов ніжний гомін весняного струмочка, – чиста, ніжна, зворушлива, загадкова, проста.
      Ти навчила мене любити й поважати людей, розуміти їх, розкривати в них добрі якості, шанувати хліб і правду. Разом із колисковими піснями, дитячими казками передала любов до мови, до історії нашого народу.
      Усе ввібрало слово „мама": і переливчасту пісню жайворонка, і печальне „курли" журавлів, і дзвінке дзюркотання весняного струмочка, і жовті пасма дощів осіннього падолисту. 
      Рідненька, вклоняюся тобі доземно за любов і ласку, за тепло та казку. Мимоволі складаються поетичні рядки:


Люблю тебе, ненько,
Ніжну, добру, веселеньку.
Ти – цвіт мого дитинства,
Ти – моє життя.
Без тебе я засохну,
Як недоглянута верба.
І не треба зірок ясних,
Не треба квітучих садів,
Була б лише завжди ти
Для своїх дочок і синів!

      Сонечко моє тепле! Від тебе завжди віє спокоєм, турботою. Ти допомогла зробити перший крок, навчила вимовляти слово „мама", спочатку не зрозуміле, але таке близьке й рідне.
      Материнське слово… Яким же воно може бути твердим і караючим! Кажуть, що найстрашніша кара на землі – це материнське слово-прокляття: його сила магічна. І я повністю з цим згодна. Тому хочу вибрати ту життєву стежину, яка б розкрила мої здібності, здійснила мрії, щоб ти, нене, за доньку раділа.
      Матусенько, в розлуці з тобою моє серце переповнюється тугою й смутком. А побачу – воно якось дивно починає калатати, сльози радості самі підступають до очей. Ти вчитель мого життя, наставник і найближчий товариш. Свою енергію, здібності, любов даруєш нам, дітям – майбутньому нашої країни, цвіту нації.
      Як же я пишаюся тобою! Нехай же тепле слово, привітна посмішка, мудра порада супроводжують мене все життя. І спливають пісенні рядки вдячності й пошани:


Мамо, тобі низесенько вклонюсь,
Мамо, за тебе Богу помолюсь,
Мамо, пробач мені щоденний гріх,
Мамо, ти найдорожча за усіх.

      Лише зараз я зрозуміла, чому часто згадуються Шевченкові рядки: мені хочеться заспокоїти поета.
      Спи спокійно, Кобзарю! Здійснилися мрії твої: оновилася наша земля, вільно та щасливо живуть на ній мати й дитина.


Журенок Марина


Я вірю, Вкраїно, в прийдешнє твоє.
Осяйне і чисте, як правда, величне,
Воно ж бо жадане, народне, одвічне,
Що зараз у зримих ділах постає.
Я вірю, Вкраїно, в оновлення світле твоє...
Ганна Рекіта

     Мені ще зовсім мало. Скоро виповниться чотирнадцять. Та я вже встигла полюбити рідну землю, її чудові ліси й поля, рідну школу й, безумовно, отчий дім, батьків, брата й близьких мені людей.
     Я пильно вдивляюся в навколишню природу, не можу відірвати погляду, зачарована казковими краєвидами своєї малої батьківщини... Ось здалеку чути гуркіт комбайна... Вагомий урожай зібрали мої земляки, проте праця їхня не оцінена належно. Відчуваю, як важко на серці в хліборобів. У майбутньому (а я вірю, що так і буде) найпочесніша праця має бути гідно пошанована.
      Чи ж вірю я в майбутнє нашої України? Вірю. У її терплячий, мужній і мудрий народ. Скільки горя він виніс, яких мук натерпівся, а вистояв, здобув незалежність, живе й житиме вічно.
Рідне моє село... Ти кращатимеш рік од року. Я бачу добре облаштовані будиночки, затишні, привітні, у розмаїтті квітів, верб, калини. А земляки мої, заклопотані й усміхнені, поспішають на роботу... На фермах нагодована, доглянута худоба. Упевнено заводять свої трактори механізатори – сівба почалася... 2006 – й рік теж бачиться хлібним, урожайним...
      Мої односельці вірять у краще майбутнє України, тому й примножують його щоденною кропіткою працею. Серед них і найрідніші: тато, який щоранку поспішає до молоковоза, і мама, котра засіває дитячі душі зернами правди й добра, маючи найгуманнішу професію в світі – Учитель.
     ... Ось і моя, рідна до болю школа. Милують око доглянуті клумби, прибране шкільне подвір’я. У дитячих очах – радість, надія, сподівання на краще: світле, мирне, без чвар і роздорів. Кожен із нас, школярів, вірить у майбутнє рідної держави. А народ наш заслуговує світлого прийдешнього своєю історією, життям, працьовитістю. Я вірю в рідну Україну, яка розбудовується. Завжди бачу її вільною, незалежною, заможною державою і примножую ці здобутки своєю працею – сумлінним ставленням до навчання. Надіюся, майбутнє стане значно кращим, ніж теперішнє складне життя. Заради цього варто жити, навчатися й працювати...

Тобі в новім тисячолітті жити,
Справдешню долю людям дарувать,
Рости й міцніть на диво всьому світу,
Вишневим садом пишно розквітать.
                                    Михайло Загородній

Чухмара Тетяна




В повітрі, рокочучи, йшли літаки,
Піднісши на крилах червоні зірки.
                     М. Бажан

     Війна… Найбільше зло на землі. Знецінюючи найдорожче, що є в людини, – життя, вона є трагедією для всіх.
     Від переможного травневого салюту 1945 року минуло вже чимало часу, та в нашій пам’яті вічно житимуть подвиги героїв, звершені у дні війни. Кожен завдячує нині полеглим солдатам за право мирно, щасливо жити в рідному краю. Надто багато не повернулося земляків наших із фронтових доріг. Світ повинен низько схилити голову перед нашим народом, його доблесними воїнами. Це вони зупинили ворога, прикрили подальший шлях фашизму на інші країни. Наші солдати задушили ворога, вибили зброю з його чорних рук…
     Одним із таких воїнів-визволителів людства від коричневої чуми є земляк, уродженець Жадова, Сергій Ісакович Насалевець, котрий зараз проживає в місті Тосно Ленінградської області. Не можна не згадувати цієї людини з легенди. Через рік йому дев’яносто, але не старіє душею ветеран. Щороку, як тільки випадає нагода, він із своєю донькою, Світланою Сергіївною, приїздить на малу батьківщину, де залишилося напівголодне дитинство, навчання в місцевій школі. П’ятнадцятирічним залишив майбутній герой наше село. І, як виявилося, назавжди.
     У листопаді минулого року Сергій Ісакович із донькою завітали до нашої школи на Урок Мужності. Школярі, учителі з великим хвилюванням і почуттям гордості за славного земляка слухали його спогади про священну ту війну. Скільки б не навідувався колишній солдат на рідну батьківську землю, завжди поспішає до святих для нього місць – меморіалу Слави, що височить у центрі села, та до сільського парку, де знаходиться пам’ятник Невідомому солдату і сплять вічним сном у безіменних могилах герої, які віддали свої життя за мирне майбутнє односельчан.
Хвилями накочуються спогади… Ні, недаремно топтав ряст він на нашій землі. Подвиг, здійснений ним у грізні роки Другої світової, – безсмертний.
     … Шостого вересня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року льотчики винищувального полку, товариші, Сергій Населевець та Володимир Сухарєв, отримали наказ супроводжувати шість літаків.              Почалося бомбардування ворожої переправи. Смерть чатувала на кожному кроці. Раптом у промінні сонця, що котилося за обрій, Сергій Ісакович, молодий льотчик-винищувач, побачив чорні цятки, що швидко наближалися. Промайнула думка: „Фашисти!" Так, ворог атакував. Назустріч летіли вісім ворожих бомбардувальників.
      Зав’язався в повітрі нерівний бій, у якому земляк підбив німецького літака. Радісно билося серце, відчуваючи свою причетність до перемоги, початок якій було покладено в небесних просторах. Але що це? Його машину охопило полум’ям. Горить! Ворожі літаки, маючи відчутну кількісну перевагу, атакували два радянських. І тоді, щоб урятувати товариша, Сергій Ісакович, не вагаючись, пішов на таран – від обох бойових машин залишилися тільки уламки.
      Льотчик устиг розкрити парашут. Один із ворожих літаків прагнув добити воїна – не вдалося. Успішно приземлившись на сплюндровану землю, усіяну вирвами, сховався від ворожого ока.
      Тринадцять днів і ночей, долаючи страх, біль, тривогу, переховувався мужній воїн по болотах, лісах, стогах сіна. У таких нелюдських умовах людина жила, хоча сили з кожним днем залишали.
      Знайшли його солдати – змученого, пораненого, без сил. Потім була Москва. Центральний авіаційний госпіталь. Лікування у відомого на той час професора Вишневського. Вісім місяців боротьби сильної душі з безжиттєвим тілом. І хвороба, налякана солдатською волею до життя, відступила. Удалося відновити роботу обморожених ніг та повернути втрачений зір. Позаду – декілька операцій. Життя перемогло. Повернувся він до своєї бойової частини, де його вважали загиблим, воскрес із мертвих…
       Планетою крокував 1945й. Велика Вітчизняна війна наближалася до завершення. Сергій Ісакович брав участь ще в багатьох боях, а після Перемоги рік служив в авіації. І все його життя було пов’язане з нею.
       Не було байдужих до розповіді ветерана, груди якого прикрашали багато орденів та медалей, серед яких – орден Бойового Червоного Прапора.
      Минають роки… Та людська пам’ять пульсує незгасним вулканом, тече в крові, у радощах і болях, у всьому сущому на землі. У вдячній пам’яті – безсмертя героїв, які допомогли нам подолати лихо, зберегли народ та його добре ім’я.
      Нехай коло їхніх пам’ятників незгасним полум’ям палахкотять квіти. Адже невмирущий той, хто жив для людей і віддав своє життя за щастя майбутніх поколінь.  

Чухмара Тетяна

 





Село на нашій Україні –
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло,
Цвітуть сади; біліють хати…
                        Т.Г.Шевченко


       Так, саме їх, білі хати милої серцю України, рідні села отчого краю згадував, перебуваючи на чужині, наш великий Кобзар – Тарас Григорович Шевченко. Їх зі щемом у серці несли й зберігали наші співвітчизники, котрі волею долі емігрували за кордон у пошуках кращого життя. Батьківська хато, берегине роду людського, ти завжди з нами.
      Чомусь так ведеться: для того, щоб по-справжньому збагнути ціну любові до Батьківщини, треба опинитися далеко від неї й відчути, що чужина, раніше така зваблива, ятрить душу, мов незагоєна рана… Це ностальгія за безповоротно втраченим і найдорожчим – Вітчизною, великою й малою.
      Кожна людина з душевним трепетом і любов’ю згадує те місце, де вона народилася, де промайнуло її босоноге дитинство з дивосвітом-казкою. Це родинне вогнище – маленька батьківщина кожного з нас. Її, як і найрідніших, не вибирають. То скарб, дарований Богом.
       Щаслива я, що народилася й живу на такій мальовничій, багатій землі – у рідному селі Жадове. Воно – краплиночка на карті чарівного Придесення. Мене зацікавила назва. Про неї дізналась я від учителя історії – Полторацької Олени Миколаївни.
       … Серед правічних лісів протікали колись повноводні річки: Дива, Мойсеївка, Сухомлин, Рванець і Чорна. На їхніх берегах у ХІІ столітті з’явились перші поселенці. Вони ловили рибу, виготовляли вози, сани, скрині, столи, дерев’яний посуд. А назва села з’явилася в 1624 році й походить від прізвища багатого купця Семена Жада, який торгував пенькою з англійцями. Виникли й назва одного з сіл нашого району – Жаданівка та прізвище Жадовець. Складалося поселення з двох частин: Старого Жадова та Нового (Слободи). Ці назви побутують і досі.
Усі випробування, котрі випали на долю багатостраждальної України, не оминули й нашого села. Панщина, революція, голодомори, війни. Та найстрашніше – Велика Вітчизняна. Про цю трагічну сторінку історії села мені відомо багато. Зовсім недавно школярі мали змогу ще раз серцем доторкнутися до героїзму нашого народу в ті грізні роки.
        … Глибоко запала в душу розповідь односельця, 89-річного Сергія Ісаковича Населевця, котрий приїхав із Санкт-Петербурга провідати родичів і завітав до школи, яку закінчив у 1935 році. Коли є можливість, він щоразу приїжджає на свою малу батьківщину. Наш славетний односельчанин – не звичайна людина, а герой, нагороджений багатьма орденами та медалями, льотчик-винищувач, на рахунку якого багато збитих фашистських літаків. Скільки лиха випало на долю цієї мужньої людини, проте не витруїло воно з серця любові до свого села. Так тихо було в залі, коли наш гість розповідав, як довго стояв на святому місці – біля меморіалу Слави, на стінах якого викарбувано імена семисот шістдесяти двох односельчан, чиї душі білими журавлями злинули в небо. Як їх багато! А скільки ще пропало безвісти… Про це завжди треба пам’ятати в ім’я прийдешніх поколінь. Я схиляю голову перед мужністю героя-земляка й тих, чиї долі обпалила війна.
         Жадове… Це – голос моєї душі. Це – ніжність Батьківщини. І вона – єдина, свята. Неозорі поля, густі ліси, що обступили з усіх боків, маленькі безіменні річечки – усе до болю миле, рідне. Хіба можна не пишатися цим дивом, бути байдужою до такої краси? Стискається серце від радості, що я – маленька крапелька цього раю.
         Люблю село в будь-яку пору року. А весною, коли природа пробуджується зі сну й білопінно зацвітають сади, коли з чужих і далеких країв повертаються додому птахи й наповнюють небо піснями, воно особливо зачаровує мене. Оце, мабуть, і є щастя.
         З давніх-давен живуть у моєму селі трудолюбиві люди, які самовідданою працею примножують його багатства. Та болить серце моє… Усе менше й менше першокласників переступають поріг нашої школи, а більше з’являється забитих дошками хатин, у які, на жаль, уже ніколи не повернеться життя…
         Село моє, одвічна радосте й щемлива туго! У душі ти назавжди. Може, для когось є миліше, але для мене – найкраще, неповторне.
         Я вірю: минуть роки, зміниться моє село, відродиться, лунатимуть дитячі голоси, а люди прагнутимуть жити в ньому. Так і повинно бути.
         Ось яке воно, рідне Жадове, моя маленька батьківщина. На цій землі я народилася, вимовила перше слово, вчилася бути справедливою, доброю. Тут живуть мої батьки, дідусі й бабусі. Тож пам’ятаймо: від кожного з нас залежить майбутнє села.
         Усі прагнення, здобутки тобі, моя маленька крапелько величної держави!


Бурковець Інна










Переглядів: 1683 | Додав: Kostin21 | Рейтинг: 2.0/1
Всього коментарів: 0
avatar