Був чудовий суботній день. Ми за традицією зібралися біля дитячого садка о восьмій п’ятдесят і вирушили до нашого коронного місця – озера Вертьоба. Їхали десь годину.  Дібравшись до березняка, Юрій Петрович запропонував збирати гриби. Я, Кирдан Юрій та Населевець Павло пішли разом і знайшли доволі багато грибів. В основному  там росли підосиновики та підберезовики.

Найбільше зібрали Стецькова Аліна та Вербенська Вікторія. Коли ми нарешті приїхали на місце, дівчата розстелили скатертини і почали готувати нашу улюблену страву – суп. Кирдан Юра взяв із дому тушку кроля, але дівчата чомусь відмовились від м’яса і навіть не захотіли класти його у наш суп. Та хлопці  не засмутилися, а пожартували, сказавши, що їм більше дістанеться.

     Я  приніс свого казана, якого брав для чаю. У ньому ми й поставили варити м'ясо . Доки готувалася їжа, Юрій Петрович організував для нас справжні змагання. Він  попросив знайти довгу та товсту березу чи осику. Осики не було, і ми взяли березу. Як виявилось, вона потрібна була для змагання. Деревина  встановлювалася одним кінцем на землю, а іншим на гілку, яка знаходилася на висоті приблизно метр чи більше. Ми поділилися на дві  команди: хлопці проти дівчат. Щоб виграти в цьому змаганні, треба було пройти по березі та доторкнутися обтесаної гілки. Перемогу отримали дівчата, але хлопці не дуже зажурилися, бо вірили в свої сили. Наступний конкурс заключався в тому, щоб знайти за компасом шоколадку .Отут  хлопці й отримали блискавичну перемогу. 

Поки діти грали, зварився супчик. Набігавшись під час змагань, ми всі з апетитом взялися до їжі. Після того, як поїли, влаштували невеликий відпочинок. Дівчата пішли на галявину і сиділи там, розмовляючи про щось своє, дівоче. Через деякий час вони прибігли до нас з криками, що неподалік бігають вовки. Ми зразу ж, кинувши всі справи, побігли туди – і справді побачили двох здоровенних вовків. Вони були на дуже великій відстані від нас, і тому дехто навіть засумнівався чи вовки то?
     Наш активний відпочинок продовжувався. Учитель сказав, що будуть стріляти з лука на дальність та точність. Юрій Петрович нас зацікавив: якщо хтось вистрілить далі, ніж він, то зможе один день не піти у школу. Але, хоч як ми не старались, нам все рівно не вистачило всього-на-всього семи метрів, щоб побити його рекорд. Призові місця були поділені так: перше зайняв Кирдан Юра, друге поділили між собою Населевець Павел та я,а третє місце зайняв Петров Єгор. Після того, як постріляли з лука, ми запропонували стріляти з пневматичного пістолету. Найкраще показав себе Кирдан Юра, він зміг якимсь дивом відстрілити горловину від пластмасової пляшки. Дівчата у стрільбі участі не брали, а невдовзі знову прибігли до нас перелякані, і сказали, що там «щось» ховається за деревом. Ми кинулися до того місця, де сиділи дівчата, але неозброєним оком було майже нічого не видно. Ми прийняли рішення скористатися біноклем. Кирдан подивився у нього і нічого там не побачив. Бінокль взяв Ярослав Таранжин і підтвердив думку дівчат. Тоді всі почергово стали «обслідувати» це таємниче місце: хтось із нас бачив «чупакабру», а хтось із цього сміявся. Наші сумніви розвіяв Юрій Петрович, який сказав, що там нікого нема і навіть вистрілив туди, куди направив Юрій Тищенко, проте там ніхто навіть не ворухнувся. 
Почав накрапати дощ, і Юрій Петрович сказав, що час уже збиратися. Ми швиденько навели лад у своєму «таборі» і поїхали. Задоволені, щасливі і трохи стомлені ми повернулися додому.

Кореспондент: Єгор Єрошов