Всеукраїнський конкурс учнівської
творчості
2009 p.
Анкета
учасника конкурсу
Назва роботи: Нарис „Життя прожити…"
Прізвище,
ім’я по батькові: Сенченко Вікторія
Олексіївна
Дата народження: 04 лютого 1994 року
Домашня адреса: вул.
Берег
с. Жадове
Семенівського
району
Чернігівської
області
15461
Адреса навчального закладу:
Жадівська ЗОШ І-ІІІ
ступенів
вул. Леніна
с. Жадове
Семенівського
району
Чернігівської
області
15461
тел. 2-34-73
Учитель Пономаренко
Ніна Миколаївна
Життя прожити…
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
Т.Г.Шевченко
Швидкоплинне людське життя… І час неспинний. У дитинстві кожному, напевно, швидше хочеться подорослішати, стати таким, як мама, тато. Я не виняток. Гадалося: скоріше б підрости. Ось уже й десятий клас. Невже? На жаль, у нашому житті ніщо не повторюється, особливо дитячі роки. І коли вони промайнули? Так іноді хочеться повернутися до казкової країни чудес, якою ми, малі, безтурботно крокуємо в доросле життя. Усе частіше мені згадуються слова рідного дідуся: „Усьому, моя люба Вікторіє, свій час!” Перші знання про навколишній світ я отримала від нього й не можу виразити захоплення такою людиною – особливою, єдиною, найдорожчою. З діда-прадіда жив рід Ткаченків на жадівській землі. Морозний січень тисяча дев’ятсот сорокового року став днем народження Михайла Петровича. У співочій родині бригадира, потім голови колгоспу, Ткаченка Петра Павловича та його дружини Марії Миколаївни, з’явився на світ син Михайлик. Усього бачив малий: і горя, й радості, бо був найстаршим із сімох дітей, двоє з яких залишили цей світ маленькими. Крім Михайла, підростали Катерина, Галина, Павло та наймолодша Тетяна. Не стало брата Павла дев’ять років тому, а всі сестри з сім’ями живуть у Росії. Дитинство, обпалене війною... Це й про мого дідуся. Змалку пас корів із німою тіткою Ликерою, заробляючи на життя. Так і мирили: німе та мале. Згадуючи ті роки, хвилюється дідусь, і непрохана сльоза непомітно котиться по рідному обличчю. Закінчилася війна з фашизмом, настав довгоочікуваний мир. Учитися треба. На відмінно в тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому році закінчив Михайло сім класів Жадівської восьмирічної школи. З п’ятнадцяти років – у колгоспі імені Чкалова. Працював нарівні з дорослими. Юнакові так хотілося знайти себе в житті. Здобув професію механізатора аж у Дігтярях Срібнянського району. Піднімав цілинні землі Казахстану, служив у війську. Повернувся – і знову до роботи. Красень Михайло припав до душі молоденькій тендітній Надійці. Невдовзі зрозуміли: створені одне для одного. З’явилася сім’я Ткаченків. Сорок сім років по життю пліч-о-пліч, долаючи труднощі та незгоди, ідуть гордо двоє: мій дідусь, Михайло Петрович, та його вірна дружина, моя бабуся – Анастасія Юхимівна. Колгоспна робота, без свят, вихідних, як і в усіх селян. Двадцять два роки мамин батько працював у колгоспі бригадиром. Його обрали, як керівнику, довіряли. Умів радитися з людьми, цінував кожного, дослухався до порад, був вимогливим, принциповим. Жив чесно, як веліла совість, тому й не має матеріальних цінностей. Найбільше багатство трудівника – його чесне ім’я. І досі люди, з якими він працював, добрими словами згадують свого колишнього бригадира. На мою думку, це головне. Дідусева гордість – діти та онуки. Синові та доньці разом з бабусею допомогли здобути вищу освіту. Тепер у них свої сім’ї. Син Василь закінчив у Росії військове училище, там і живе, при найпершій нагоді приїжджає з сім’єю до отчого дому. Дочка Любов, моя мама, мешкає на іншому кінці села. Дві дідусеві онучки, я та сестра Юлія, незабаром закінчимо навчання в школі. А зараз щовихідних – до дідуся з бабусею: ми ж бо поруч! Допомагаємо, чим можемо, аби тільки принести на старість дорогим людям хоч краплину радості й тепла. Дідусь – моя гордість, утіха, радість. Він прекрасна людина, завжди в усьому допоможе, зрозуміє, порадить, підтримає і словом, і ділом. Ніколи не чула я від нього слова лихого. Часто обмірковую думку, висловлену моїм наставником: „Кожен із нас має жити чесно на цій землі. На те ми й люди. Мої онуки, головне – не стояти осторонь, не відвертатися від людської біди. Добро завжди повертається". Вийшовши на заслужений відпочинок, дідусь віддався улюбленому заняттю – читанню. Книги з особистої бібліотеки (а їх у ній понад шістдесят російською та українською мовами) перечитав по два-три рази, улюблена – Шевченків „Кобзар". Саме його я бачу найчастіше на дідусевому столі. Михайло Петрович дуже любить тварин: обігріє, нагодує, підлікує, прихистить. Домашні улюбленці віддячують вірністю. …Немов на крилах, мчать роки. Наближається ювілейна дата: главі нашого роду виповнюється сімдесят. Уся рідня вітатиме дорогу людину. Я пишаюся, що є його онукою. Спасибі Вам, дідусю, за нерозтрачену любов до всіх, кого оточуєте, за мудру науку життя, за бажання творити добро на землі. І допоки Ви з нами, ми щасливі.
|